То не пелюстка соняшника — парус:
на хвилі в світляних вінцях.
Колись і ми, мов птиці, парувались,
де досвіт рушники простяг.
Але міцніше, ніж гора, минуле
мовчить на згубленій доріжці.
Лиш ніжні, як жоржин дихання, чули
ми вікон спомини торішні.
Заборонило всім ридати море;
мов зграйки голубів біжить.
І арфа променя не проговорить
до любих — поглядом чужих.
Усмішка вже твоя: листок берези,
що полум’ям найвечоріший —
мені погасне! й скарга не збереться,
чаїна на морські доріжки.
