Не спиниться вітрів’я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище —
в пориві, через грози вірна.
Як до грудей мені горіти: дише
крило, що ластовинки ширять.
Мов де квітуче сонце, враз обніме,
коса мені завіє серце.
І неспалиме, кров’ю вже скропиме.
промовить щастя, все несмертне…
Все чисте: голубе, як дзвін — небесне,
до нас на озері промовить.
І лілія несе рожевий перстень
тобі в заручини шовкові.
