Небуряне купання і прозірне
на грудях сонця хлюпотить.
Та не діждуся я, душа, що стріне —
відтіль, крім вітру хрипоти…
Він океан вітрилами і крильми
кигучих — крис при бурунах.
І то: печаль моя! дихання вийми,
могило, з крови подарунок.
Чи до загибелі зірок постою —
спадатимуть, як чайка в хвилю.
Не йди, кохана,— не мені з тобою
торкати вишню дня достиглу.
І це вже не твоя вина, останнє
сердечне сонце угорі! —
що при рукавах резеда зів’яне,
як і метелик при корі.
