Скорбно! з моря килимар пов’яже
ниті голосні та мушлі —
при світильні: огнище найтяжче,
вишнею налите, рушить…
Упаде за гори! ніби в гробі,
спочуттями — пожалівши:
всіх, кого орел не оборонить,
вогнекрилістю найближчий.
Килимар — живу, в малюнок думи,
барву докладає з маків:
поки докиплять гречки медущі,
де і вулик відмикати.
Згасли виплакані в моря пряжі;
з неба монастир зоріє…
Терезами місяця — чи зважить
марення біди безмірне?
- Наступний вірш → Василь Барка – Передчуття
- Попередній вірш → Василь Барка – Жива безконечність
(Оцінок ще немає)