Знов до хатини, вірної ключами,
вернімся! соняшник досвітній.
А в церкві інші, хто прийшли вінчатись:
мов небу білому в гостині.
Чи з колосками згадку голубою
надземний серп не перейма?
Гроза: аж до пожежного прибою,
розпалиться в саду сама.
Чи, в огнищі з хмаринности, надбитий
вістки розгубить корабель?
А ніде грядок на дощі подіти,—
і вишню до вікна приб’є.
Не тихне! пурпуровий голос бурхне
на шибку — відплески під блиск.
І розтерза діброву завірюха,
де стріхи рідні розбрелись.
Огненні списи зломить грозовиця:
в серця, чорніші і від галок…
де річка, цвівши пилом, безневинна,
сподівана: в туман зникала.
І — скорб! і краснолистий день жорстокі
марюки рвуться доконати.
Чи скоро з досвіту докрикне сокіл,
мов дзвін, лякаючи заклятих?
