Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно — в невидимій міді.
Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан, проз смуток.
А в крапельки, а в крови сили менше,
ніж іскри — з смерти не проснутись.
Я чую тяжко: крук, де хмарка красна,
від корабля наблизить зустріч.
Не витерпіти бур, душа погасла,
і грім росинку з листя струсить.
І щоб не впасти, де плита не шепче
до айстри карблені слова,
щось кличе: в щастя відійди чернече! —
мов море, світло приплива.
