Жива, з грозою — моря багряниця,
коли і в свічах надійшло.
І, рано серця! від ножа звільнися,
подужавши гіркий полон…
дотерплено, в пурпурній ночі, скорбі,
де п’ють листочки з ліхтарів.
Я скарблю спомини твої надморські:
як цвітик від щоки горів.
Це океан вітрилиться з недолі
і в ньому смертний стан воскресне.
А чашу юности чи знов дозволить
вести до уст і нам від весен?
Світила, ніби дзвони сяйва скриті,
зустрінуться в твоє страждання.
Зіходять скрізь! хоч поцілунку відсвіт
доцвів: лілея згасла ждана.
