Рветься — і немає з ночі втоми! —
в браму каменя важкого…
звідки? звідки свічністю знайомий,
мов з ікон порив: до чого?
В грохоті віконниць брязнуть шиби
від грози — то вал найдужчий.
І в моєму світі вікна вибив
напад: сліплений з недружби.
Вже півнеба з огнищами маків;
росний смуток чи притишить?…
і в моєму — двері відмикати,
в згір’ї! з голосів невтішних.
Мучить груди, через ребра рветься
неспинимо крик, від спраги.
А снага, вулканові провесна,
просить: воля, всюди гнана.
Буря, мов жемчуг луски в рибини,
пада й сіється яскринню.
Будеш, серце, проти тьми, любити
скибку світоча осінню.
Ніч — безумна! стань і стережися;
маревні стовпи по морю.
Посвітися, зірко, крихто житня —
в кров: при мороці старому.
