Горнеться, немов слідами гробу —
голос океанний віє.
Яблуне! тебе, гілками добру,
кличе в світло заповітне…
Де півмісяцева скибка встежить
білий профіль,— від напасти.
Щастя наше: вогняний ковчежик
відпливає в безум клятий.
Тільки скибка винозірна дужче
думу з блідности чарує.
Ми на ниву неба, серце дружнє,
на блакитну станьмо вдруге…
Близиться завіса! не прогляну,
чайка прорізає ридма:
крильми вівши згадку полум’яну —
з каменя до семизір’я.
