Мов дух життя жаріє й прибігає,
ведучи в гніві сивих левів.
Провістя з скарбу півдня недоганне,
промовить при біді лілейній.
Прозорим громом пролетить проз палі,
немов котивши гостру зброю.
А в скорбі — пітьми білих лір припали
під пальці низкою швидкою.
Перебирає їх: чи то страждання,
щоб піною скипіти знову?
Сяючістю думок громада давня —
хмаринна, сходить надо мною.
Але зелена гіркота недолі
катується, огнем повніє.
Смиренний птах сопілочкам доволі
радів: де світлення нетлінне.
Як блискавка, споломенить могутність
валів — димуча, що від нетрів…
летить! завісу сонця рве, вгорнутись —
немов страждання в спів несмертний.
