Відстраждує туман холодне горе;
за сосни, за обрив прощатись.
А океан — гримучий присок згорне:
мов з тисячі печей горщаті.
І нам, добігши безлічами стрічок,
обмиє ноги: в стежку добру.
Зозулина верба вдовує вічно!—
на відсвіти вронила вроду.
Спитає щирий дощ, кому ридати? —
святкам бузків краплини губить.
Мов чистий плач, прийшла весіння радість,
поіскриться з суцвітків любих…
мов з вугілля кадильного пашіти
від верхотрав’я по саду.
Завіса невидима! їй пташини
на взори — спогади складуть.
