Вулканової рани кров широка
на грудях моря клекотить.
І крильця нахиля, при дужих кроках
швидкої хвилі,— чайка вмить.
Де все світилля сповниться осіннє,
як сяйво соку з крушини…
вже нива голосного не докине
ні шепоту, де й грім спинивсь.
А кораблі, відходячи, поблідли;
при свічниках, як до молитви.
Любитимем стежинки наші бідні
крізь цвинтарі, в грозу сповиті.
Бо й з ночі, зірки каганець не гасне,
він — більший, ніж пустелі мертві…
попалить громом нежиття дочасне,
наблизившись: до грядки в серці.
