Ти в тойсвітті! серце недосяжне
посмутніє з білих снів.
Чи від надвіконня спомин згасне? —
вже в світильній стороні.
Мов до стрічі: лан дівочний, любий! —
з поля кличучи, в сім’ю:
легіт — лан конвалій приголубить,
і сколише в тінь твою.
Чи істота рідна, з бурі чайка,
близиться в обвал зірок?..
Де з ночей пожежа нескричанна —
мчить: від звірів чотирьох.
Невидимо,— чути кров’ю в листі
до пташин, як відсвіт, чути! —
блискавки на плечах пломенистих
рушать нари через тучі.
Там любов мина, на груди склавши
згаслі руки: галузки…
Щестикрилля горличинок, з ласки,
відведуть огонь близький.
Чи з години горя, чисту згадку
в книгу океан склада…
Чи забуто душу неспоглядну? —
що пройшла, в страшних садах.
