Чи роса палкіша — з діяманту
впавши серед свіч на люстро:
ніж ріка? хоч промовля помалу,
як роменна нива, любо.
Звіяна в лебідчині гребінки,
течія, мов річ дотчеться:
«— Я слуга! на далечі розбіжні
тисячами — йду, дочерня…
Згляну на почини всі предсвітні:
там веселка — неня дневі».
Ввік, біліючи, престол аж сліпить
меви і орли огненні.
Дух царює; в стихарі сповірся,
небо і земля, з поклонів.
Він трисвітла зірка — зірка — зірка —
світ в окрилля ризи лонить.
Дух царює ввік: як кров горюча,
найпломінніша яскравість.
І весну сердечну з крил доручать
вікнам — вічники вівтарні.
І круги могутности всезверхні,
всі: вгорі! над подум людський.
Хто на білому престолі,— в церкві
позбира дітей, що любить.
Всі зітхання, всі — невисловимі —
про земелля в кривді людське.
Хто на білому престолі, змінить
океанами найдужче.
Не відстати від орлиних весен,
церкві скрізь: устами в псальмі:
так прославить Отчі мислі! й хресний
квіт тернини так прославить.
Вже, де сяйво храмових посудин,
свідчить серце добромовне:
Хто на білому престолі, судить —
все! й тисячокриле море.
З м’ятою, що материнська, віє
мирно крізь вечірні смутки —
річка: блискавчине слово вільне
пропливає в жар нескутий.
