Глибина: в грозу, як пряжу, вбрана,
як в ожинник, і синіша,
розділила! з липня чайок зграя —
при біді твоїй страшиться.
І прокинувши гілля далеке,
в сторону, де вмерла юність:
ти погас, мов ґнотик, білоклене! —
серед змій, вінцем отруйних.
Розділила: з книги хвиль значити
межі смерти, як і моря,
де душа згадає сни в’язничні,
а кістяк гріхи розорять.
Звідси, загубивши жовклий череп,—
линути без крил на тойбік.
І великій схимі все чернече
скорбництво себе вподобить.
Вернуті на сплески світла кличні:
до потлілих трун, всі — вдруге,
здіймуться з воскресної каплички,
відболівши море трудне.
Вал димить, як бразолінні печі,
звівши серебро в ікону.
Вечір; і твоя коса полегшить —
смутки: на плечі світкому.
