Смертні савани змиває з волі —
на розрив, до скель ростучи;
скрізь летить! із мірри славословить:
розпал стотисячоустий.
Пригадаю комірець в узорі,
в папороті жовтня з гір…
і твоя коса: огненник добрий —
з ним, струмуючи, горів.
І живим, як мак, світанком глянуть
очі карі; снів двозір’я.
Знов із моря синій голос лану
входить, мов пожежа бистра:
тут і поридає гірко — в спомин,
кинутий з біди твоєї!
В грудях дзвони носить похоронні
море — до труни й лілеї…
тут їй скрапати слізьми в самітну
мову сонця і загоїть —
скорб: чернець прийма велику схиму,
в скит між колоски з грозою.
Ватри валяться в планетні плити,
біжучи, де скатерть горне.
Братство! — чару принесуть напитись,
і згоря чуття гріховне.
З моря вершники рокочуть бистрі,
вороного поля сточать.
Бідна чайко, чайко вбога! виспів
ткати при могильних скойках…
Він мережками з кругів проллється,
проти хмари — домовини.
Чистий висвіт: наче рана хресна,
серце з горя відновити.
