Скорботний світоч: мов чаїне серце;
від заходу проститись вірно!
Вгорі сузір’я молитов, триперсне
народиться, немов з кровинок.
А в ватрі спомин ожива; минутись
при моря голосі, до кручі.
Вже грядка не загубить ні пелюстки —
до диму бурунів горючих.
Провістя визоріє з ночі болю
та з досвіту садів, без крику.
Над лілією долі голубою —
від сонця чутиму довіку.
Надхідна хвиля мов батист розіллє
на скелі та в піску відкотить.
А зерно неба, полум’ям осіннє,—
мов дощ, понакрапає в скойки.
