В полоні нива! вкруг — блискуче зілля
натискується в межі: часто.
А невимовний камінь зупинила
тополя,— досвітів початок.
І любить співанку синички добру,
і білий мак на водах любить —
і всю, пшеницю: дорогішу вроду,
ніж серга в учті многолюдній.
Мов рушники злотисті, з городенства
простелено: землі, при серці,
І маківка, красою осередна,
прийма пчолу! грабунок стерпить.
Снага, розлившись половіє, стигла —
під гостроту серпа скоритись:
мов мірро, і розп’яття плоть, і стигма
життя, жертовного до крихти.
Вся нива безневинна тихо служить,
долоні вигріті зложивши.
Аж — місяць висвітлив лілейну дужку:
торкнути соняшник найвищий.
