Пір’їни в хмарі — не домів’я пташе;
та хризантемовий віночок…
що променитись до прибою стане,
як серебро скорбот жіночих.
Але, не хліб святити, скибка сяйва —
сумує та навколо й терен.
Немов чоло, страждаючи, й осанна
знедоленого! рани стерпить.
А що провістить, невідомо зірці:
як фіялкова іскра, журить!…
і скрізь живими краплями зогрітись
дозволить серцю — вогник дружній.
Я знаю: захистити небо хоче
галузки крови, що розквітнуть.
І тчеться слово світла непорочне
до моря, в течію відкриту.
