Тебе не бачать очі,— серце плаче,
але й стражданнями радію:
під громом соняшник німий неначе,
росинку світить на неділю.
Як струми ясности крізь сизу хмару,
недавні радості говорять.
Часинку кожну, в пестощах немарну,
навіки визволять від горя.
На грудях пахощами рідна вишні —
недужа ніжністю душа.
Це й не відвертість орхідеї грішна,
як сонце ласку приспіша.
Хоч ніби орхідеїне з стеблини
сіяння — пристрасть: як твоя —
простерлася до уст мені і нині,
стозір’я так не просія.
Вся тайна поривання в небі синя,
і в тіні — ми в привітнім місті.
Кривавлять губи гострого цвітіння,
а серця скарб, як квітка, чистий.
Дорогоцінність пристрасти пізнаю
в цілунку, жадному без міри.
Де сосна спомину прошепче з гаю,
де чистий місяць їй довірить.
Де дожене блаженне почуття —
все серце, мов огонь від гаю.
А зірка — трепету не прочита,
бо день над нею повітаю…
В соборі, що зо мною полюбила
кохана,— станемо преклонні,
де музики галузка голубина
гуде до Божої долоні.
