Скорбний сонцеповорот на води;
сиві брови: понад берег.
Там на викрик скрипки переходить
при горі згорання вербне.
Далі — мов гробниці безконечні
полягли в мідясті дуги.
Біля неба зводить блідний ченчик —
серп: вівсяні хмари ждучи.
Океан промчить краї парчові
від кереї — скель торкнеться.
Вечір стрінувся в дзеркальні очі;
мітра огнища в похрестях.
Кущ — пророчий вугіль розгорівся —
до глибин жива червоність:
виростаючи напроти вістря
муки, кожен страх прогонить.
Ближні три берізки, в ліру ставши,
враз відтворюють ридання
й радості при всепломінній чаші! —
осінь: мов ікона давня.
