Хто — ізгой, обшарпаний дощами
(з нічиїх хмарин розшиті):
киньте кременем! огнем нещадним! —
бо збезумів з вітру вишні.
І замкніть на ланцюги підзем’я,
бо рабом з війни підпався,
взнавши ранами, що смерть кремезна,
мов при зміях — пітьми пастка.
Близько: білістю чаїних крилець
нам зоря відкрила груди,
вісничка, чиє світуче — кринне
серце в покаяння будить.
Після кутні вечора в багризні,
після шибениці ночі
та туманів, що до кости вгризлись,
нам світанок смирну точить.
І твої долоні — сірі скойки —
сповнено жалів бризкучих:
поблагали в сонця! як ніколи
при вікні лілейний кущик.
Від досвіття — голоси, під вибух:
пламенний, мов перші гори —
коло хвиль, куди і птиці зблиснуть;
з ними громик правди скорий.
Втоплений полон, і постать звідти
мариться з вінця веселки…
о, зірки мої, очима рідні! —
коло вас ясмин поселить.
