Чи знов, проти напасти, все прозір’я —
твоїх і кіс не посвічадить?..
Минаючи, зірчинки в танці ширять
засівами — сліпучу радість.
Лиш бразолінність нагорі: тримати
хмарок шипшинний хід і стрій.
Як зілля, горнеться вода до мавки,—
і, сонце! віями зогрій.
Безумний нещасливець — вал, що кинувсь,
роздроблюючи меч на блиски.
Де поведу квіток моїх княгиню
крізь вітер, при тополях бистрий.
Від буряности океан в ридання,
як синя осінь, настрій мінить.
Тоді — жемчужину надій останню
прийма на дно, собі до скрині.
