Доля найбіліший гнів пророчить,
зводячи долоні з бризку,
де руїну від каміння ночі,
сіру: розпали закриють.
А в сусідстві спочуття кривавне
б’ється з блиску течією…
ні! мов сірка, зеляно не в’яне —
мчати чергою своєю.
Береже з біди незнаний острів,
як часовню мідних трун:
там — вістки, метеличинки прості,
небо в полум’я вберуть.
І не мучитиме смертна стужа
від пісків — забуте серце:
без зірок забуте! де подужа
біль, аж поки кров воскресне.
Десь: останні, з берегів не згиньте
спомини від юних стріч!…
все — в свічадності вино розлите,
все, немов стихар, стремтить.
