Чого темніти, острове чаїний,
при хвилях зривного нещастя.
Єдина — скриньку сонця чи відчинить,
і спогад про любов допрясти?
Вітри, сопілочками болю чисті,
жаліються, від хмар примеркши.
А сполохові півдня не скінчитись —
над вишивкою вод найлегших.
Тобі десятисвічник пісні сніжний
до надбережжя з тайни світить.
Та горнуться через пісків поріжки
фіялки моря, як провісні.
А слідом і корона камник виллє,
підпалюючи хвилю в радість.
На квіття — знов при острові невільне —
душі з вітрилами збиратись.
