І
Осінь: безмір килимар’я з листя —
барвний океан зложив.
Осінь: тисяча фортець огниться
баштами думок живих.
Осінь: вись вулканена, з надлюддя,
в жеврії гілок при небі…
на мільон майолік німо ллються,
мов з планетністю щоденні.
Осінь: кораблі вдягла при щоглах! —
знамено тривог колірних.
З хвиль вина — і сурми проголосять
про жертовний жар надгір’я.
Осінь: з кіноварних катедралів
півзірчасто дзвін, лебедик…
при світлобудові, серцю братній! —
часто в спогад і молебень.
Осінь: сиві патріярхи з скиту
по кругах життя виходять.
Одіж — мов сузірну ткань застиглу
світять крізь туман при водах.
II
Осінь: до воскресности святиня:
як Почаїв: свічка — лавра…
в літургію миру грім спинила,
полум’яністю кривава.
Осінь: спаленнями мова звідки? —
тиша з висоти церковна;
жарова в Преображення свідків,
коло брами — на поклонах.
З ночі грозовиць і скель похмурних
смолоскипний скит підвівся:
розсвітом розкривши сонні труни,
скинув страхи від привиддя.
В стихарі надій світити вбрався:
і журба листками добра.
Осінь; господарство неба — в радість,
відпокутників дорога.
