Вже і осінь: пурпур від галузки —
спалить, віяний листками.
І в тривозі душі нерозлучні,
почали грози лякатись.
Знов до жарової став криниці
жовтень! — воскова жалоба.
Ллють волошки з моря блиск: мов снитись;
привиди в дощі ворожать.
Ніби пари шлюбні на доріжках,
діти в почеті ведучи…
Там — жоржинністю, з туманів, ближча —
наречена: в слід медунки.
З моря, як дзвіницями, розсвіття;
чути смуток невичерпний.
І в стовпи горить вода правічна,
проти скелі при чернецтві.
Світоч твердо в полум’ї посвяти,
на лазурність несходиму —
підніма й хрестами бору ставить
знаки про довічну схиму.
