Жалітиметься чайка біля мене,
навії терплячи незносні.
Вже коси розвива життя огненне,
де набігає з хвилі стогін.
А привид і потужить, і не сміє
озватися! сльоза — з печалля.
І очі при могилі моря вмиє
з туманами, як біль почався.
Все скошене проміння ллється в душу
від мертвої грози: де привид.
Скорботу меви, від веселки дужчу,
на прибережжі доля скривдить.
Безчасся! та поріг пожежі: сива
покосами, і пальці палять.
Надійде в крушення, де смерчів нива
розіб’є колоски при звалах.
А біле сонце коло краю скаже
провістя, хоч негода вихрить.
Що зміну море принесе ласкаве
з туману — під камінні стріхи.
Не буде вже проклятости: до краплі
кривавитися в рані—з вістря…
Воскресне світло! скойчини прекрасні
наповнить, і птахам говіти.
