Василь Барка – Осінній стан: Вірш

Від багряних пальців — лист нещастя
вкладено на камінь гордий.
Він: застиглий крик накарбувався
з нежиття на всі дороги.
Недвижимий жар; а вже пронижуть
і його льнянисті вії:
від надсвіття, з-за гори, в найнижчу
свічену сльозу сивіти.
Хоч ліски, збліднівши в прирожев’ї,
всі з туману згір’їв стихли.
А ріка огню: зверхнавіжені
клени звуть проти безлистих.
Другі сходять на Афон, їх спомин —
кров’ю світиться по схилу.
В морок помсти, й для каміння втомний,
грозові будівлі линуть.
Де наблизився до скелі натовп,
до провісниці в хустині…
досі: яблука з гілок не знято —
як думки, огнем достиглі.