Хоч ви, сторожа привида, промовте,
ви — скрипок стрій і все дивинне.
А серце ранено! подзвіння жовте
півзіркою від гілки лине.
Оцвітані жезли, і в сні музичні,
і горлиці навкруг вінкові.
А в вітрі несказанне — з гілки стрічі,
кохана, спалахне до крови.
Співзвуч підніжжя, витайнених — вірних,
і почіп’я марюк химерить.
А в вітрі день, золотоустий лірник;
на плити смуток переддверні.
Не горлиці небес летать окремі,
а скарбу соняшного пасма.
Заходьмо в храм: трояндою в надзем’ї
весільний грім, моя прекрасна!
