Переліта листок від кленів любих,
по полю грудня — мов з дитинства.
Трава червона: до псалмів побути
в окрасу, як з вогню, рідниться.
Сувора мова! свіжість грізна: з вістря —
від списів вітру, мов дружинних.
Та радости рукава білі світять
снігами — в береги, в спочинок.
Як раптом чайки найчистіші звіють
родинами з безумства пустки.
Там ревний попіл моря, рівний звірю,
з руїни до казок відступить.
Жалію тихо, ти — світанків серце
минула, йдучи проз лілеї.
Листок крізь сніжну повість пронесеться,
як тінь від серги від твоєї.
