Покинули ми двовітрилля синє,
і не чекає чайка чиста.
Там серце вже до тебе не прилине
моє,— листок, як передвістя.
Там ворон часто викряче нещастя;
бурунами воно набризне.
А тільки, де на дні морські дівчатка,
жаліє серце незалізне.
Не ми! залюблені на острівцеві,
де скелям світло голубине:
ласкаються, і море, звавши леви,
проз сонце ризу перекине.
А ми чужі: немов топольні тіні,
що місяць приведе на айстри.
Прощаємось, і чує серце нині:
при дверах неба не стрічатись.
