Палатиме в шипшинний виблиск хвиля,
коли височина світанків —
як церква: де ми дітьми ще говіди,
і серце вернеться спитати.
За чайчин місяць і вітрило дальнє
«морозки» глянуть без розпуки.
А море — бежевілля з снів скидає,
мов прядиво в пісок сипучий.
Скрізь: свічення вінця, трисвітле в сплесках,
скрізь: на горі за нас розп’яте,
що кров, до терну — вмерла і воскресла,
скрапаючи, в рятунок звати.
І роджений з морського горя, ходить,
мов лев волошковий по струнах:
квіт — бразолінник! хоче неба подих
на грядку радости вернути.
