Всі світлокрилі спомини наблизив:
як церква — океан; свічіє.
Кохана! пестощів берізки в гибіль
відходять: листя їх довічне…
Збагріе в шелесті — обпасти, кружне,
далекістю і поза сонцем.
Боліють бурі біля кручі дуже,
і скорб на кораблі приносять.
І королівські лілії — надії,
над прірвами до скель розбиті…
ми: вінчаних світанками! гляділи,
а скрині моря — їм гробниці.
І в чорній пам’яті земля тримає
дощі плачу; в очах сліди.
Згадається життя як непримарне:
ромашки на зірках блідих.
Гроза довкружна завмира в байдужість,
але — не біль тополь таємний:
мов хор черничок від могили тужить,
де океан спалив намети…
Наводить безліч: вершництво надгробне;
аж вихор, де буття озиме.
Вже осінь звістку, галузкам на горе,
як прапор, пломенем підніме.
І птиця висвітлинки крил ведучи,
зворушить, як ридання, птиця.
А вечір, від небесних сліз найдужчих:
з долонь трояндок розгориться.
