Я відпливти крізь сяйво чи зумію —
від острова, що зіллям трутний?
А самоцвіт святого смутку звіють
пориви моря — на довкружність.
Тенета смерти в мерехтах нажеврих
ворожать на плиту жорстоку.
Тоді: вовчиці зойк, як кров ножеві,
та — як пісок морозний в горстку.
Нема ні колоска зірок, ні нитки
горючої! світанки сквітнуть:
без погляду лілей, що гомоніти —
з росою, в хвилю непомітну.
Сплива печаль; відходить, ніби човен,
і місяць: посвітивши щирість.
А ти під райдугу життя нічого
не жди, де гніву камінь грішний.
