Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —
горючими грудьми звучать.
Лілеї: сурми зверхнебес! програли
від чуда, при його ключах.
Відкрито стрій надземности врочистий:
як свято й мирну тишину.
А ми — безкрилі! й променя не вмістить
нам серце: про любов одну.
Нехай нахмариться в погрозу буйну
від моря осени — жорстокість…
Дарма! роковане з квіток, відбуду:
їх правди нам і смерть не скосить.
- Наступний вірш → Василь Барка – Дожидання обнов
- Попередній вірш → Василь Барка – Прибуття (Із тишини)
(Оцінок ще немає)