Пожаліються жита до шляху,
де й могила — перехресна,
не віддаймо хоч лампадку хатню,
від розореного серця.
Клубляться зміїсто хмари з півдня,
гасячи обніжки моря.
Вимучені руки! хустка рідна! —
грози правдою говорять.
Поривання строге: чисте, мужнє,
розбиває в друзки мертвість.
Хоч до цвинтаря гріхом найдужче
клонимось від моря — вперті.
Проти тьми: вали в черзі доручать:
сонцеві думки воскресні…
трунні цвяхи розмиває в грудях —
Дух! огнями — білий, хрестить.
- Наступний вірш → Василь Барка – Надгірний досвіт
- Попередній вірш → Василь Барка – Недалекий захід
(Оцінок ще немає)