Одна неголуба, мов чайка, тайна —
від світоча від огняного.
Коло його вікна душа спитала,
чи горя від розлук надовго?
Бо збір’я грозиться, грудьми хмаринне,
пролитись найбліднішим снігом…
А просвіт ниву щогол не покине,
як мрія: при нещасті їхнім.
І вже суперник домовині водній —
жаріє ясенок і втішить.
Хоч білий човен звісток не приводить
твоїх, при хвилях найсивіших.
Одна присвічена з троянди тайна
на крилах вечора, диміє.
Зелене чудо неба! — і спитала
душа: де відплива безмірне…
Діброви журяться, і гострі птиці
при небі вгадують незнане.
Що — любимо: з барвінків освятити,
де доля з весен знов погляне.
