Острів обізвався, в мові дзвонів —
строгих, мов на сповідь схимні.
Наші болі: легіт їм дозволить
відійти в моря незримі.
Сніг покірний, сніг — терпіння вбогі,
найбагатші, лан залічать.
Втіха ластівок! як сонце з гробу
воскресає в небо вічних.
Княжий кущик сходи сторожує:
пурпуром навкруг без ліку
всіявши листків шиття безжурне,
де тумани в смутки кличуть.
Каганці зелені в рівний пломінь —
від берізок між висоти.
Серце: серед сивих снів паломник,
чи вітчизна птиць — пригостить?
I
Ясна яблуня: в нескорбну добрість,
білу! галузки вгорнулись.
Великодня: подих нам відродить
проти трути тлінів трунних.
Глянемо, від розпачу, до неї —
висвітлиться нев’ядима.
Бідні бранці, горя полонені,
скривлені його дверима!
Дружня яблуня: простерла руки;
з віями рожево зводить —
зори в димності, де мов обкружний
розсип зірковини в згоді.
Чиста яблуня, рідня небесна! —
для знамення збудить очі,
аж над смертю кличучи до себе,
в двір — надії найдорожчі.
II
Вишня: краплі з пальців ніжнокорих
дзвінковою міддю в чергах…
Серед кликаности, що ворожить —
птича! сонцеві дочерня.
І вродила вишня дар присвятний:
дар з огненністю рятунків,
беручи снагу надсвіття в празник —
всіх до літа привернути.
Взнала смерть на звіровитих вістрях
лютої зими з безодні.
Жертва: кров’ю квітня розгориться,
блиск долонь з могили зводить.
Вірна пам’ять білоцвіття стала
дніти коло стріхи неба.
Вість весіння, з ластівок прослав’я,
від світил огнем надхненна.
З них найвищу храмину призначить,
відімкнувши: хресний ключ;
де в сузір’ях добрости незнаних
незгасимі дні течуть.
