Це поведеш рукав на біле струння —
співзвуччя в райдузі згучить.
Ти — пролісок над горем світу, юна,
блакитна свічкою вночі.
Необережно, на прибої пташка,
крізь день добризнула мені
на груди — від вогню! в розлуку тяжко
громада моря загримить.
І словом загримить суворий янгол
в останній брамі до суда.
Верхів’я пісні, що мов мак, сіяло,
росисто в смутку доцвіта.
Я грішник: ясенок, що — в чорне листя,
й зубами місяцю скрипить.
Але люблю, кохана, й помолися:
волошкова сльоза в степи.
Молися — клонний колосок на розсвіт
і молодий світлисто в віях.
Там крильцями на ниві джміль попросить
за мене, й туча пожаліє.
Бо став пісенним дзвоном літописець
блакитним: віршів рушники.
І слід твій ніжок на пелюстки тисне:
мов дим від олтаря, легкі.
Пташині мрії в шепоті фіялок
до пальців місяця відкрились.
Досвіття: листя зірки колихало;
ти на квітневий вийшла крилас.
Там камені — мов сніп стеблинок жита;
вінечні в розкоші волошки…
від свічки неба, церква сумовита —
зернинок горя бризне трошки…
Найвища вікнами надій блаженних,
що коло янгола світліють.
Приклонних на коліна — ніжно женить,
троянду звавши білолицю.
Як я довірив серце,— ти, квітинко,
ще ні одній бджолині краплю…
В роменнім небі пожаліє дзвінко
двоспів кричатий душу тратну.
Над мак новонароджений все серце
причаєністю палахкотить.
Від нього в насміх на цеглиння стерте
негода згубить пелюстки…
Під чарки глум до цокотух рожевих,
тузів пихатих при ворітті.
І ворон сонця дзвонить на деревах,
що розеді могили риті.
Всі речення аж на порозі гаю,
прочитані тобі, відпурхнуть.
Вінки, що з свічами! — я так благаю
огніти в любу даль пурпурну.
Де церква сонця в хорах тополиних,
не буду й ластівки прохати.
Ні! бджілка в чорний страх не перелине,
хоч пальці простяга нещастя.
Усі з зеленого заліза іскри,
що на вінчатко ночі куті —
в одвічних знаках стануть незловісних,
бо я заворожу прелюті.
І одинокости чавунні двері
від тебе в смуток зачиню.
В чернечі ланцюги вдягнуся древні,
молитву смолок спом’яну.
Пожду, де крихта любленого світла
впаде з небесного стола.
Щоб, мов крізь дощ, кохана, ти не блідла,
зіниці жовтень застила.
Вже доля від кадил підводить крилля,
від корогов чужих плачу…
Між криком чайчиним тобі відкрила
гортензії, що небо тчуть.
