Зелениться скеля — мшисто вбрана,
розбива з припливу блиски.
Знов безодню моря, в свіжих ранах,
зрушено від болю звідкись.
Після жертви в сплеск течій сліпучих,
движеться: як ріллі й ризи.
Стрічних — синню, ніби спис, розлучить
доля біля східців грізних.
Серце, самотою згіркле серце: —
до замків труни миритись.
Проти моря на біді померкне
твій квітник, слізьми краплистиій.
Звідси сполохи відмечуть повні —
перстень: ти згубила в днях.
А окрайчик райдуги промовить
добрістю, що скорб зміня.
