Знов океан: поволі думи сплячі
розбуджуючи, ніч оскаржить.
Як не забути ні вікна з плачами —
в розлуках, при нарузі вражій.
Ми бальзамину милости до звістки
ждемо, огонь безгнівний звучи…
до тебе в процвіті з листків посвідчить,
крізь кригу відімкнувши учти.
Доквилить з’явцями посмертя сніжне,
де й чайки з ними посвітнулись;
де ожива,— все надбережжя діжде! —
знов океан: мов зводить клуні.
Власкавляться в лугах, через блакитність,
первоцвіти, відкриті з грозок.
Та буде церква неба в спів свічіти
над зорями,— що серце просить.
