I
Зблизивши дим’янки в сині схили,
спалює жага надлюдська.
Це — як смертний скрик з могили вилив
муки сну: рядами збудять.
Враз аж до жорстокого підніжжя
порвано, в лану страждати —
жалощів квітки! що й звіра ніжать,
за краплинку неба вдячні.
Мислі моря на дзеркальній скрипці;
сіє в борозни недонні.
Не відстане й спомин покипіти
в біль, обкрапавши долоні.
А сама журбою проти хмар’я
з острова скружила клична —
чайка! й соняшник небес прорвався:
в бризки воску з кругосвіччя.
До прощення поклики спокутні —
в блідну стежку при негодах.
Ніби сироти голодні з пустки
попід хатою проходять.
II
Ти, мов тінь, чаїно! немаєтна:
харч на буруні збирати.
Жаровими море не минеться
в пил колесами — без брами.
А бідніша і від тебе вбогість,
як — метеликова! в зливі:
ніби взорчасту пелюстку гонить
буря, від троянди звівши.
Він злидніший! ні гнізда, як птиця,—
не придбає в скромну поміч.
І минеться, мов з огню стремтіти
в повороті сонця мовчки.
Вип’є слід на кремені — від краплі:
часом при ліхтарні квітки.
Через прірву долю відкривати,
над вітрильця! й розговітись.
А вже видно: кров’ю від крайнеба,
червонять грози легені.
Збігла й громовиця гребінцева,
чешучи моря липневі.
Чи постріти смерть на роздоріжжі,
де про суд громи говорять:
буде правда! і сповістя свіжі —
з голосних воріт надмор’я.
Там присвічено знамення волі,
крильця до псалма спахнуть:
як співатиметься в спів престольний,
чашу славлячи страсну.
