До ялин благословення сніжне,
з білої руки; як пчоли.
Жду тебе! зідханнями оживши
й пурпуром, гілля шепоче.
Мов леліяв ліс: довіку жданий
висвіт надпрестолля в себе.
(Хоч залізний ворог прикажанив,—
рев’я в ребрах піднебесне).
Нам — часовня вічна при дорозі,
з каменю сузір’їв чиста.
Хуртовина ж, мов прочанка, скорить
сиві кроки через листя.
Нам забути збір образ докучних,
бачачи планет лампадку.
Всюди, мов берізок острів: душі —
в сніжній видноті поглянуть.
- Наступний вірш → Василь Барка – Незглядимі круки вкруг чигають
- Попередній вірш → Василь Барка – Верхогірний листопад
(Оцінок ще немає)