Всі вітрила, місяцеві свідки,
з моря звали: в храмний захід.
Зустрічало процвіт серце звідти,
білих яблунь пожадавши.
Взнало? — дріт, на згарищі ясмину:
роки прив’язав: як цвинтар.
Між землею й зіркою повиснув
голос пісні, що зріднився.
Гори діядемні! дальні: згасли,
мов ромени на могилі…
з ними й світова зоря в безчассі —
хрестик похорону слізний.
Мов з пустині — мари півцвіточні,
де безхрам’я тінь збирає…
Вп’явся князь покрученої ночі
в кров і прожиття нераде.
Враз на травень — бранство розімкнулось,
як ланцюг: кінець розбивству;
і напроти, з ризниці галузок,
біля річки місяць бризнув.
Мов розбуджує труну назустріч:
від замків землі звільнивши —
знов лілею королівську й ручить
на росини правди щирі.
До тюльпанинок, де, мідні, дзвонять,
виснучи в готичній вежі,
й ластовиного гніздечка сонця:
стань! ріка веселку вдержить.
Серед міста: всесвіт старовічний
барви в ярмарок потратив.
Хоч собор на празники сповірить
льон від височин розп’ятих.
Близько — в крузі, де сузірні коні
движуть огнища по краю:
йшла! й схід сонця золотоїконний
в радість брала нерозкрадну.
Знов розлука! землетруси згубні
хвилю наведуть безмежну:
розкидати небокруг, мов кубки
з учти, що збіга в пожежу.
Звідси чайка бурі — вщент розбила
скойку радости об скелю,
й стежку склала сила кораблина,
з чужістю пустель далеку.
Десь надію, храмик мармуровий,
заметуть піски з прощання.
Тільки смуток меви при надмор’ї
кинеться: як тінь остання.
А з недолі, до хатин і нивок,
дзеркальця озер простерті.
Над тумани: з пряжі світла, дивно —
ґніт свічний зайнявся в церкві.
