Сивокоса хмара хустку в пальцях
близить, викроснивши з льону…
сонцевій сльозині, що припала
на повіках: про неволю.
Глиб поміниться в залізну чорність,
звідки жнець покоси звалить.
А про звіт приклонена пророчить
книга сяйва до незважних.
Виорано борозни! до кручі —
спаляться в біді серпневій…
аж круживши, розпач перемучить
хустку, мов огонь при вежі.
Проминули гайворони в мряці;
скойки зсипано, як листя.
Думо вбога! чи ковчег приймати
буде південь, що стомився?
Голубійся, айстро, вся росиста,
не окрадена в нещасті.
Ти — жива! і діждемо з крайсвіття —
на подвір’ї знак хрещатий.
I
Котить океан,— соснова гілка,—
крізь негоду з тьми скрушився…
скоро! скоро; хто тебе покликав,
службо некайданця щира?
Виведено сиві леви з нетрів
бризно гривами кипіти:
вдарять — і на скелі враз обдерти
зелень! як шиття в копитник.
Хто посурмить вісними військами,
беручи твердиню з бігу?…
Там і камені, всі неласкаві,
в кров оббризкуються блідну.
Враз, окрилений, над сірі списи,
зорями прозорювавши,
взявся з блиску мальвами сліпити;
голос — від органів кращий.
II
Посуд моря ллється! звук зелений
коливає взір і зносить.
А в душі чаїний часто лемент —
над печаль туманів косих.
Та вино надія малинове
розкриває в крузі-чуді.
При холмі пломінний часословець
прочитати всім доручить.
І насичує з іскрин потужність —
правду, для сердець! надхідну:
зводячи в безодні збір довкружний,
мов з пожежиного сліду.
А на джерело життя, над нею,
вже і зглянути несила:
бо зверхсвітле! білістю всією —
стрічний самоцвіт розвився.
Роси скорбі з надбережжя сточить,
і тумани: в сивих свитах.
Він і райдужину дум пророчих
скринями в ромен розсипав.
