І
На стеблах, ніби від пісенних речень,
гойднеться коло мене в смутки —
сповістя любої! та, безконечне,
в дощинках потерпіти мусить.
Мов середзоряне, горіти вільне,—
в струмках душі тепер торкнеться.
Чи з берега розлуки не прилине
рукав? крізь вітрові тенета.
Я жду! і кущ рожев’я, що розбив
замкову ніч, хай сонце вип’є…
Все — радість: ластівки з хаток тобі;
все — квітне, денністю сповите.
Зелена крапля, емеральд на перстень;
і як прочанин, дощик босий.
Душа, до річки всіх листків небесних,—
мов голуб на доріжці, просить.
II
Світаючи, зідхне і колихнеться,
як повів джерела найдужчий.
Безслівно вісничками в надпісенне —
в знаття розкрилено ведучи.
Що віддане для квітня, в зрості й сниться,
зріднівши білістю мені;
щасливити ж надія ненаситна,
з пориву! — пелюстки зміцнить.
Та пахощами нетутешня й кров’ю,
й гілками, коливає вишня.
Це все, як вернешся,— то бджілку скромну,
прийма: весільністю невтишна.
Чи нетлями чорніти тіням брів,
як тіням пристрасти з вина?
А найквітніший сполох полюбивсь;
галузка небо наповня.
