Звихриться до скроні стиглий легіт,
як від десятини жита —
з безнемірних звалів! чи полеглі
зорі? синь могил снажиться.
Щогли дня — світке вітрилля склонять,
бігши, між гробниці млисті.
Згадки сплять; іскриться на долонях
листвяних роса, що стихли.
Царство: ждати воскресіння любих! —
багряниця з віття тчеться,
і при дверях гір — серця розбудить:
як святий огонь прощення.
І ялини: хресний верх надхрамний
зібрано вінчати спокій…
нам, дружино, мов з ікон приймати:
йдуть сузір’я — зором кроткі.
- Наступний вірш → Василь Барка – Місячний вечір: в горах
- Попередній вірш → Василь Барка – Надгірний досвіт
(Оцінок ще немає)