Сніжиста вістка по землі, до кого? —
збіжить: мов крейда, понад стріху…
Гвоздички, з берега річок гіркого,
злякати! хай, святі, потихнуть.
Ані! посіяно в нещасну темність
зернинку крізь землисті зойки.
Чи ластівка, що від світил, відмертвить
твоє прохання з снів глибоких?
Надії зірка: в слові чи в гранчастій
зернині розцвіта, мов доня.
Бо в простір тайний — сполохи з надчасся
її, мов крильцями придобрять.
І все: струмує від огню молодше,
прозірністю, мов дно свічадне!..
Куди — страждання корені полоще,
а місяць вінчик позичає.
Росток позвав: крізь помирання в зерен,
поривами від грядки бившись.
При віддзвонах капличок надозерних
все небо відкрива обійми.
І серцем сонця до глухих звернулось —
спасти життя, над мертвий камінь:
до вишень білих із світильних вулиць,
де бджоли в холод не зникають.
А він дохлюпується скрізь на листя —
закрити в сніг скорботний острів:
де згадки — вбогі привиди, зійшлися
з розлуки на доріжках гострих.
Завіси моря іскрами доткались —
німому кроку в скойках мертвих.
Берізка: крізь негоду й сон: ласкавість
роня листки, як пламінь жертви.
