Погомонить, мов ліс, до болю! злою
примарою не знає хати.
Мов кинеться нещастя, над тобою —
крилато, відшумить зникати.
Розбризкану, як сніжна кров, мережку,
зриває, в леви перебігши,
де ревом доженуть необережну —
схвильовану і чайку, ближчі.
І смуток кружений, без хвиль надії,
обвалиться в грозу димучу…
де все ясмини, де гілки недільні;
моє прощання; ждати мушу.
Та не забудеться блакитне горе
горіти сіллю, з світу рвавшись.
Об берег серця б’є! змовка, просторе,
коло вікна церков назавжди.
